Name

@namer

9posts

Пишу темну філософську лірику з елементами моральної алегорії, екзистенційної поезії та полемічного монологу.

Чи можливо дістатися висоти у мрії, не піднімаючись нікуди? Ти не піднімаєшся до мрії, а живеш у вічному падінні, Давай подивимемось на це тут, в моменті, Бо здається не є цей шлях таким однозначним, Є великий шанс пізнати смак втоми, Якщо відразу обрати високу вись як власну ціль. Здається тобі, на самому дні ти став уже ніким, Стільки життів на землі, стільки ж цілей у меті, Але бажано тверезо спостерігати тобі, Не тільки люди тримають туди курс, Й пташка прямує за бажанням своїм, Раз ти маєш безліч їх у своїй душі, обережно ступай завжди, Навіть прозорий шлях свої пастки має, бо всі крокують по ним, А от шлях внизоті потритий мраком та темною мглою. Різниця в тому, що це лише твої невідомі дороги, Попавши донизу, душу твою сковали кайдани, Здається, що ти більше ніхто, а отже, далі не дійдеш, взагалі ніяк, Лиш застряг у пітьмі цій та сили не маєш іти. Існує стільки яскравих душею людей та сяють мов янголи ті, Ніхто з них не повернеться в твій бік, й ти вже нецікавий нікому, Ти, ніби їхній шлях обравши, вспорхаєш до мрії, Обираєш стати на міцні ноги, нести тяжку долю свою. Однак падаєш знову й знову все нижче й нижче, аж поки.. ..Душа не може піднятися ніяк, й з нею говорить лиш біль. Ось тут відступись, бо кайдани навіки до долу тебе притягли, Бачиш, ані кроку ступити не можеш, а отже, не піднімешся ти, Зупинись вже нарешті, дай дію кінцевому фіналу без волі, Фіналу, що всіх на цій планеті чекає, Не дасть тобі доля приємного шляху до нього, Тому очі опусти, лише тут твоє місце завжди. Сам помітив, страшену заметіль угорі, якої не видів раніше, Не цікавить твоя мрія в тій порі, й крил не розправиш, І кайдани не поправиш, бо не маєш вже сил бажати чогось, Й знаєш, що страхи не зламати, їх надто багато в тобі, На шляху своєму не уявиш себе знову назовні. А раптом ця біль освітить дорогу внизу? Можливо це й є майбутнє у тяжкій розпачі твоїй? (Засвоїв ти, що таємної мрії не так легко позбутись комусь, А от явній усім, дуже легко чомусь, Береш ти страхи як топливо лиш, Й замість сяйво небес, сміливо падаєш у азартову гру, Обрав найдовшу у світі дорогу з постійним падінням в пітьму. Чи цей шлях такий довгий, як всі кажуть тобі?) Дуже швидко засвоєне горем приходить на ум, Як же легко позбутись відкриту мрію твою, Однак невідомим опором стануть міліони страхів, Ніхто не вирве опору з під ніг, якої не маєш, Ти дійдеш туди куди ноги не підуть, Ти дійдеш туди, куди раніше дорога закрита була, З азартовим страхом в очах, ступаєш все в нижче полум'я далі. Покритою таємницею мрії та майбутні кроки твої, Поки сміливо ти мчиш нагору з вічним падінням до долу. У інших явні бажання розривають по шматочку кожен сам собі, Гадаєш ти з болем, чи не обратив ти найдовшу у світі дорогу. А чи насправді це такий довгий шлях нагору?
- Name
October 23, 2026
view →
Розкажу я сьогодні, як я добувала хоч якусь мету. Здавалось мені не життя, а пекло суцільне завжди, Прикривалась я мрією пекельні пориви напруги, Затягнуло мене, щось надто далеко на ту гору високу, Не турбуючись за те, як боляче падати буду. То ж з кожним днем кайдани росли, Та десь там у пустоті началась історія ця, Коли не мала ні любові, ні світла між темнотою, Жадала отримати жагу задля свободи натомість. Але з кожним поривом затягали кайдани сильніше, Та крила уявні мені відривали, мов не має нічого важливіше, Ламали.. ламали та кривдили їх що є сил, Повірить не можу, що я таке заслужив. Да хто тут повірить? Ніхто, я надіюсь.... Моя крилата подоба, що покрита мглою змушена була лиш страждати, Страждати натомість всі навколо пишались: "Дивись нормальною стала", А я.. а я страждала та потайки все сльозами заливала, Та мріяла у щось нездійснене, у щось що подарує мені бажання. Стільки років благали забути ким я є, та стати як всі, Я стала, але зламала я всіх, зламала коли вийшло все зладу, Заколібало мене, що я одна тут страждаю, дехто навіть цькував, Але я всеодно піднімалась.. піднімалась з кожним ударом. Й от, я тут, не знаю як діяти далі, який вибір прийняти, Та чи вдасться мені свою мету наздогнати.. чи ні? Приземлили мене, навіть не давши піднятись, Згода на яку я пішла, не знаю як скоро затягне в пітьму, Зриваю окови свої та з року в рік, днем за днем пливу лиш у ніч, Й хоч не лякає та невідома гладь та що або хто зустріне мене тоді, Мені остається гадать.. за що буду платити повну ціна на вході. Страх постіно мене огортає, але не наслідків дій моїх аж ні як, А лиш отримаю на день смак свободи я хоч колись? Не знаю нічого, що жде мене далі, Хотілось любові, але ну її далі, Хотілось друзів, щоб ліпших я мала завжди, Ну що ж отримала від кожного ніж в різні частини душі! Всі навкруги цькували й крила мої й кривдили душу, Лиш видиме тіло не змогли прибити нічим, Жорстке мов камінь воно, не боїть болі у бої, Який би не отримувало від світу удар, Підніметь знову й знову мов має шар із міцних сплав. Проте тільки незламність моїх крил усіх хвилювало, Наївно рішали, що воно джерело мого дару, Забували, що я їх єдиний носій, Замість питання мені — вони так зазнались, Та рішили знищити крила до самої основи, Щоб відповідь їх сили відшукати, Та мають вони броню міцнішу тіла мого, Броня, купол, стіна не має різніці як їх назива та нелюдська подоба, Нелюдська проте живе у кожному люді, а люд цей нікчемний мов та пиль. Пекельним я шляхом мету добувала, Не вистачить слів, та закінчувати я маю цю сагу, Пробачте, що без чіткого фіналу вона, Ось така, моя душа.....
- Name
October 23, 2026
view →
Що ж таке ця турбота твоя? Розкажу я історію цю без відповіді на поставлену мету. За людьми наблюдаю вже дуже давно, Мають вони друзів, постійні цілі чи просто ніщо, Проте надаючи людині душевного болю, Лише говорять, що то була лиш турбота, Заради тебе, то була вся забота. А ти невдячний, що образу тут строїш, Нерідко бувають й сльози на очах виступають, Проте дивляються на тебе мов на худобу, чи на маленьке звіря, Що відповідає, на їх прояв "турботи" невдячно та згаряча. Жертвою вони себе відчули на мить, А твоя біль ніщо та ніхто у цю ж мить, Та гонять у кімнату твою, бо настрій зіпсував їм у мить, Не мати від них ні турботи, ні жалю притаманній родині, То ж тримаєш у собі лиш вічну образу на них. Фіналу не буде, бо немає кінця краю цим вічним "турботам", які тільки й роблять, що заганяють у більшу невзгоду.
- Name
October 23, 2026
view →
Привіт, щоденнику мій, чи знаєш ти хто спричинє біль? Що ж розкажу я тобі уж повір! Незмлані душі, шукаючи відповіді бродядь утім, Вони щє не знають, що ж стежить за ними мов тінь, Іноді ангелами їх називають, бо поява мов сонце усе проясняє, Тільки не все то добро, що сяйво навколо своєї подоби має. Що ж, Зустрівши зло, ти лиш просиш узнати, Що ж за правду насправді несуть ті очі, що стежать мов вітер за тобою, Розкаже та наглядно покаже, яку справжню ціль твій ворог має, В обмін на відповіді ти маєш ціну сплатити відразу, Й відповідь ця ось така мелодія ця, та лиш ти чуєш її слова: Не хоче воно, щоб знала б ти, бо лиш бажає скористатися даром твої-їм~, Не мають їх вид нічого при собі, щоб заздрили всі інші навкруги-и~.. Побачили вони тебе й сподобалось їм то, що можеш Тии-и~!! Та стали жадати відібрати все твоє-єе~ , Та байдуже їм що за цим тобі, буде нестерпно боляче.. ..завжди.... Зустрівши те світло на своєму шляху раніш, Казалось, що все наладиться лиш ступи у виш, Проте не мало нічого окрім цілі — залізти глибоко в голову твою, Не отримати тобі від нього ні справжніх відповідей, ні цілковитого жалю, Помітивши прицільний погляд на нім, тобі мило та ніжно повідомляє: Який прекрасний день, ти скажи? Поки йшов я за своєю метою зустрів я тебе випадково! Що ж раз така божа воля, то знай хотів би він твого кроку до мого дому.... От тільки.. да ні, облиш, піду кращє я далі, а ти спи та живи техесенько далі. Допитлива душа, втратила пильність, та янголькі ланцюги її сковали й ніколи не відпускали.
- Name
October 23, 2026
view →
Майбутнє? А навіщо воно мені? Навіщо комусь споглядати туди, Туди куди ноги твої щє не вели, Там де не маєш ти ніякої зброї, малиш, Там де не знаєш, чи хтось не викине тебе з ноги? Ти звісно можеш будувати шлях, до невідомого, Ти звісно можеш ступати у пітьму, що не видів ніколи, Ти звісно можеш все спробувати, та йти незважаючи на біль, Ти звісно можеш, але навіщо, якщо не побачиш завчасно підлі очі судьби? Судьба, крокує то тут то там у пітьмі, Ніхто не пізнає кроки ж її наступні, Та ніхто не видів її на власні очі, Але знає все про вибори твої всі, Знає в якому місці поставити підножку тобі, Знає коли й де, може знищити мрії твої чарівні. Не дасть вона людині взяти вибори її під контроль, Так як тільки над сильнішим подобам підкоряється авось. Та ніхто не знав їх особисто, хоч й тьму легендову про них написали, Про їх дії на Землі, та скільки добра вони нам зробили, Наче вони переслідують лиш одну ціль — нам допомогти, Й стільки їх дій через це неправильно сприймали. А їх ціль зрозуміла завжди, потішити его своє ось дивись, Їх бажання завжди не скривалось, бажали втрутитись, Створити розвагу злу, на основі наших наївних думок та порад, Втручаються особисто тоді, коли хтось їх реально цікавить, Щоб підло зіграти з нами там, де нема ні виходу, ні щасливого фіналу, Визвавши їх до нас можно зловити собі тільки найгіршіих з усіх можливих прикрас. Тож чи треба підкоряти вершити у нас?
October 23, 2026
view →
Мрії та втоми, хто ви без мене? Я вбачаю в кожному вашому кроці в безодні, Ту що пропитана злобою та моїм болем в турботі, Я не знаю хто ви, але так, я не можу винести цю біль просто так. Ці печалі, невдачі, які спіткали все моє життя покрите печаллю, Зникли поза гладдю та невіданой даллю, Й хоч я не знаю тих країв, що за мной день за днем споглядали, Побачила як пропитані поглядом жалю мене з гімном поливають, Відкрилось мені пекельним та болісним шляхом їх справжні очі, Тих, що десь там заставляли найбільше йти до тих, хто руку свою протягав за найбільше. Знаю та впевнена, що у цій простоті та невдачі, яка вже не обумовлена нічими думками та пекельним бажанням, Забрати той дар що живе у мені, або інші егоїстичні думки, що спіткали до цього фіналу, Самі мої дії чи злі сприяли цьому — я не знаю, що з цього більше мене врятувало, Але дару не має більше зі мною це факт, не було моєю ціллю його зберегти хоч би як. Пелену ті істоти накривали на мої очі в самі тяжкі мої дні, Та тримали мене на прив'язі без шансу вдихнути повітря без чийогось укору, Та після стількох невзгод та шаленого болю я пробивала шлях на волю, Бажала одного отримати натомість — свободу! Свободу на смак як мати вибір, що кою, Не знаю чи справді помру без шансу попасти в якусь безодню, Чи піймають мене колись в іншу безодню, Чи зникла в мені та іскра, що потрібна для бою, Не знаю хто й що зловить в ту тою, Але не боюсь я смерті, вічного чи фізичного болю, Кращє так, чим померти без шансу на волю.
- Name
October 23, 2026
view →
Що значить знання дають легший шлях? Брехня в цих словах, що пізнання даючи, бо в не вірний шлях ідеш ти. Чи бачиш ти когось, хто справді знає все, Значення грузу бачить як досвід пережитого, А не щоб пихнути в пітьму незнаючого, що його жде далі? Стільки зусиль, а що потім? Ніхто не знав, Чи приносить задоволення, бо складає по полицям нові речі в голові? Знаючи стільки речей, але все щє ніщо у собі, Стільки шляху далі, що маєш здолати ти днем-за-днем — тобто завжди, Бо робота в хаосі це стандартне життя, А без хаосу втома і лиш забуття. Здається з іншого боку, інакший світ, що не покритий мглою, Там все зміниться, варто побігти скоріш, а не йти повільною ходою, Це все дурниця, що примушує безліч осіб, стати безліким у серці, Бо вийти з неї може людина з шаленою вдачею та ДОСВІДОМ в кармані своїм, Прихований серед матриці цій, ніколи не буде своїм. Узнаєш ти, тільки попавши в саму високу піраміду буття, Де поразка піджидає твою душу з життя, Узнаєш ти, чи мав ти друзів таких, Що щиро врятують не маючи підлого ножа за спиною твоїм. Однак, це падіння покаже тобі, скількох ворохів тримав ти поруч при собі, Здавалось, лиш силою можливо здолати болі та негаразди свої, Однак, це падіння відкрило очі тобі, на те, на що б ти не звернув би увагу, Ти важав, що дрібниця вони, та ні за що в житті, не признав би потворною в душі. Ось так я завершу підсказки тобі, а що скажеш ти про шлях у тобі?
October 23, 2026
view →
А чи цікавить тебе люди на зорі? Бо мене їх сіті уже давно сплели. Полум'я агоній вже багато років у мені, То ту тут, то там у пітьмі цій тягнуть у низ, І чим сильніший їх порив тим складніше вдихнути повір лиш, А крила, що міцно тримаю на собі, потерзані вони тупими шипами, Лиш до долу землі пришвидшують рух, однак не відпускаю, Наскіль б хтось доленосно їх не жадає спіймати та одірвати. Але не видно мене, тож не побачиш мене ти, Й повір, тобі ніяк мене не знайти, Ця пітьма не просто виглядає невидимой гладдю, Це буде гірше усіх твоїх невдалих приград, Які колись тобі шляху не давали, а лиш лякали. Врешті решт, в ній я лиш воїн собі чи солдат, Знаю, що не пізнати мені дружби, чи люблячого взору, Поки не встану та не знайду ту нить, що мусить мене провести, До скритих град, що відкриють пекельні кайдани моєї душі. Навіть, якщо на цьому шляху втрачу власне я, Зникне потворна добра душа, що ніколи не давала ключа до вдач, Чи так схоже було, що утрачу обох, Й власну невдачу й добрих перемог на шляху до зорепаду думок, Але попри все, не зупинить усе це мої пошуки більш, Бо розумом не сховаюсь у виганом лісі від цих проклятих потвор більш. В середині кожного говорить нечисть потворна, Говорить, що мусиш мовчати й лише підкорятися їй, Й не має переможця поки в очах бачиш чужий біль, Ти мусиш з себе прибрати прихільність та щирість думок, Так як переможці не бувають без жодних злих думок, Прибрати геть товарищів, що були подля тобі, Бо кому цікавлять невдахи ці, поки ти тут на зорі? Одкак мавши опит в тому дні, я й досі стою, Після пекельного болю й страху в собі, Цікавило ворогів лиш, як я досі не впала з помучених ніг, Бо здатись й лежачи приймати навколишню злість значно легше, Чим мій буревій на покашених полум'ям ніг, Однак я стояла й серцем, й головою за свободу, яку ніхто не узріє, А вона тихо мені шепоче, яка далі доля й судьба моя, Та після підкорення їх я лиш зізнаюсь, Стою тут наче тополя, яка споглядає на колись омріяні зорі в пітьмі космосу цім. А чи справді ти знаєш, яка тобі справжня дарована доля, чи боїшся ступити необачно кудись?
October 23, 2026
view →
Впізнаєш чи ти подих власного життя зі сторони? Як легко судити, коли відповідь сидить тільки в твоїй голові, Однак чи знаєш ти скільки брехні у тобі? Почнемо нехай з простого питання, чи справді доброта несе всім лише мир? Задай питання комусь та співи дифірамб в отвіт буде лиш, Однак всупереч цьому, у мене безліч противорічь знайдеться у душах обличь, Потворних, суттєвих, лицемірних потвор, а за спиною грають добру роль. А чи знаєш скільки зібралось мервих обличь за виключно гарних проявів лиш? Обернись та одягни не розову призму на свої очі малиш, Поглянь й скажи скільки бачиш посправжньому добрих душ, Скажи, чи є хоч одна душа без болісного тягару на власних плечах, Хіба-що нестетерпно-багаті сноби без них, А ой, у них же не найдеш ні горстки моралі на їх веселих від хміллю позорних мармиз. Невже ти віриш, що всі вільно вдихають смак доброти? Невже так віршиш чужим, що не здатний навіть побачити прозору водицю, Відповідь не на поверхності, не прикрита терною гладдю, а вона уже перед нею стоїть, А що є у тобі, через, що ти вільно все споживаєш? Впізнати смак втоми, невдовзі після горстки удач, це просто росплата, Життя швидко всіх з'їсть, а хтось просто боїться перетнути клятий поріг, Боїться жити без важкого грузу у собі, але несе кучу чужого на собі. Хтось знає взагалі з чого починається життя, або спільне з ним доброта? Комусь, колись здалось, що подих у цьому питанню голова, а точно це все твоє життя? Хтось виріть в силі небесні, їх поміч бажанням своїм, А чи не спримаєш ти ці досягнення як оманливу привітність спільноти? Чи споглядав ти у небо, ради бажання колись? А чи благав ти маленьку пораду собі у нього чи поміч на мить? Після цього ти отримаєш все, окрім порятунку собі колись, Поблагаєш трохи, а потім згодом пошлеш тих потвор, що десь у зорі, Коли почне палати агонія в середині пітьмі у тобі. Коли світ почне розкладатися в попіл від розчарувань, Не підійдуть вони до таких невдах, Що плітно працюють, аби не з'їхав кудись дах, Споглядають, як у сильних серед нас тліють чи палають останні пір'їнки надії, Мої ж крила зростають на цілковитих мечах, й більше незатліють у всіх на очах. Чи бачиш ти скільки насправді треба докласти власних чималих зусиль? Навіщо ж доброті ставати центром вершин на спині пітьмоти? Ти бачиш різницю у світлі та у пітьмі, А точно безумовно кожна підкоряється їм? Ти спостерігаєш, які долі спіткають чужі, А які кроки тут зробили вони? Чи ти лише сторонній спостерігач, коло них, А може тебе цікавлять лиш друзі тут у світі цим? Чи ти впевнений, що тьма це лише схильність до чужих терзань? Ти хоч уявляєш, скільки сили у таких думок. Саме впевненність, що тьма схиляє тільки до бездумних каторг, Замилює те, чим насправді володіє пітьма, Справжня сила відкриває яскраво твою слабкість однак, Не тільки розруха це сила двобою. Сяйво темних сил неймовірно пекуче, я згоден однак, Лиш на перший погляд виглядає так, Адже так легко збожеволіти від могутної власті, Хоча справжня спекота починається тоді, Коли слабкість стає силою, що пливе у тобі, Неспинно шепоче, що можеш ти контролюючи це. Ніколи не дійде до тебе це просто так, наскільки сяє ця сила, Однак сильно манить й змушує йти повільно так, Що оступишся раз й впадеш до дна неминучих болісних пут.. Так ти дійсно знаєш, чий подих дав наснагу твоєму життю?
- Name
October 23, 2026
view →